Боротьба у нас в крові — Світуля з "Привоза" про людей, бізнес та незалежність

"Бути українцем — значить бути постійно в стані доказування свого права на існування", — такими словами починає свій особистий щоденник український письменник Володимир Винниченко. Через 100 років, коли Україна вкотре виборює свою Незалежність, вони знову актуальні. Але ні для кого не секрет, що боротьба триває не лише на передовій, а також у тилу. Прикладом того, як працювати на користь країни та допомагати її бійцям, стала знаменита продавчиня з "Привозу" та блогерка Світлана Базаренко. 

Про життєвий шлях та як будувала бізнес з нуля проста дівчина з села, з чим стикалася і як виживала, журналістам Новини.LIVE розповіла королева одеського "Привозу". 

— Чи правда, що на ринку знають усі проблеми країни? 

— Та звісно, знають. А що не знають на базарі? Хто встав, хто ліг — на базарі знають все. Це ж "Привоз", це найлегендарніший ринок в усьому світі, на якому працює Світлана Базаренко. А про проблеми я не хочу говорити. Ну звісно, у нас в країні війна. Але я думаю, що ми крок за кроком йдемо до перемоги, і вона обовʼязково буде. І я хочу сказати, що треба жити. Жити і не думати. Ну, чесно, якщо зациклитись на цьому, то можна просто сісти і не вставати. Але ми повинні йти тільки вперед, вперед і вперед — інакше ніяк. Наші думки матеріальні. Ми знаємо, що все буде добре.

— Що з вашого життя залишається за кадром?

— Ніхто не знає мої проблеми і як я живу. Просто я своє життя починала з самого низу, з нуля. Був такий час, що я вже думала, що впала. Починала з торгівлі помідорами та огірками. Тоді мене взагалі ніхто не знав, а багато хто насміхався. Було таке в житті. Але я до всього йшла сама і тільки вперед, не стидаючися нічого. Мені ж ніхто нічого просто так не дав. На початку я постійно набирала і набирала боргів. І тільки нещодавно всі їх віддала. Тож зробила я себе 100% сама і пишаюся цим. І тому показую на своєму каналі лише позитив. Стараюся не показувати людям, що мені буває сумно. Знаєте, чому? Тому що куди не глянь — всюди один смуток. А ви повинні, знаєте, подивитися на мене і сказати: все буде добре, як у цієї чарівної жінки все добре. Хоча всередині, коли мені буває тяжко, я їду в храм. Я можу там сісти, виплакатися. Але я це рідко кому покажу, тому що я — позитивна Світулька. 

— Наскільки важко було почати власну справу з нуля? 

— Я пройшла дуже великий шлях, тому що багато років працювала на хазяїв. А потім пішла. Вірніше, мене вигнали — я не боюся цього сказати. Мені сказали, що я не потрібна. Тоді дійсно опустилися руки, і я приходила постійно на "Привоз". Раз, два, три. А потім зрозуміла і сказала собі: Свєта, більше немає куди йти. Давай щось починай. 

Тоді я поставила свої перші холодильники. На оренду грошей не вистачало, тож ввечері закривали пусті прилавки. А зранку все брали на гуртовому ринку та й продавали за день. Було все. Базарне життя насправді дуже важке, хоч і всі думають, що ти прийшов, продаєш, і все в тебе добре. Але ми з 6 ранку до 6 ранку наступного дня тут. Спочатку треба все розкласти, продати. А ще товар може зіпсуватися. Тож це велика праця. Але я вже звикла і люблю свою роботу. Вчора ось була вдома — і не змогла цього витримати. Мені треба на улюблений "Привоз"! Це моє життя. 

— Яку ви рибу більше любите як спеціаліст у цій справі? 

— Більше всього я люблю смажених карасиків або тушкованих — це для мене найсмачніша риба. Але взагалі я не дуже "рибна дівчинка". А в цілому найкращу свіжу рибу можна знайти тільки на "Привозі", на нашому рибному ряді. Можна прийти зранку, коли не дуже багато людей на базарі, попросити, щоб її почистили. І до сніданку буде вам свіжа рибка. А в нас найпопулярніша рибка — це наша сьомгочка. Ми її солимо самі. Найсмачніша вона, бо я дуже багато солі даю, правда. А взагалі пораду хочу дати дівчатам: якщо хочете такі губки, як у Світулічки, то треба їсти рибку! Напевно, моя "родзинка" — це малосольна риба. Всі питають, як ви її робите. Розповідаю: посолили добре, змили зайву сіль і головне — не вимочувати її ні в чому. Після цього добу почекали — і можна їсти. 

— Звідки пішов ваш девіз: одна ніжка назад і дві вперед?

— А я не знаю. От я один ранок встала і думаю: так, Світуля, що ми робимо? І, між іншим, одна дівчинка пішла складати іспит з водіння і склала з першої спроби, бо запамʼятала цей мій девіз. Щоб ви знали: приходьте до Світульки, я вас цими чарівними ручками потрогаю, і у вас все піде з білої смуги.

Знаєте сам який девіз? Завжди тільки з правої ніжки йдемо і не знаємо про ніякі "не знаю і не можу"! Ніколи в житті не треба говорити слова "нема", "не буде", "не хочу". Тому що так воно і буде, чесно. Я ось колись обманула свою маму:  в школі була контрольна. А я сказала мамі, що болить зуб. І я не пішла на контрольну. Коли я отримувала двійку — отримала на горіхи від мами, і не хотілося мені цього. Ось я й обдурила. І після того у мене весь день дійсно болів зуб. З того часу я сказала: "Ні, Світлано, слова "нема" не існує". Хоч я і працюю в торгівлі — тут день краще, день гірше. Інакше не буде, просто не треба тільки на цьому зациклюватися. Не буде сьогодні — буде завтра. 

— Як ці життєві кредо допомагають?

— Мені все допомагає, у що я вірю. Треба йти тільки вперед. Тому що назад — ну, куди? І ті ж відео, якщо я два-три дні не зніматиму, та навіть пару годин, то вже хвора. Я завжди всім говорила і буду говорити, що не треба опускати руки. Подивіться на мене: ми жили дуже бідно. Коли Аня [донька] була маленька, то ми спали на одному диванчику, їли тільки борщ. Пляшка молока була дитині на три-чотири дні, як і буханка хліба. А жили тоді у гуртожитку. Тож було у мене все. 

Я, коли підзаробила грошей, купила собі першу машину Таврію. І їду: вікна відкриті, музика лунає. Я так руку висунула у вікно і пишаюся, що це моя машина. І між іншим з тигровим салоном. Усі на дорозі їдуть на джипах, сигналять мені, а я думаю: ну шо ви мені сигналите? Я тут їду на своїй Таврії! І вона в нас досі є в гаражі. 

— Ви сьогодні відомі не лише в Україні, а в інших країнах, Молдові та США. Чи важко дається популярність?

— У мене немає такого прям вау, що я веду свій блог. У мене є робота, я показую свій товар. І окрім товару, завжди показую, що я одягаю, роблю огляд "Привоза", щоб люди бачили все. Я не ганяюся за підписниками, навіть точно не скажу, скільки їх у мене. І лайки та підписки не прошу. Кому цікаво — і так підпишуться і будуть дивитися. Я проста дівчина з села Сирове Миколаївської області. Дуже гарне село: коровки, свині пасуться. Ну ось така я. Живу, як звичайна людина. Я не відрізняюся ні від кого нічим, у жодному разі. 

— Чи відчуваєте ви певну відповідальність перед глядачами за свої відео?

— Я завжди хочу показувати і показую лише хороше. А ті, кому не подобаюся, все одно знайдуться і розкажуть, що я не така. Але я кажу так: не подобається — перемкніть та не дивіться. В основному я пишаюся, що мене дійсно багато людей любить. І коли приходять хлопці військові, то вони мені всі дарують такі подяки та грамоти.  Вони говорять: ви знаєте, коли ми сидимо в окопі, і коли нас бомблять, і думаємо, що вже не виживемо, ми включаємо вас, і в нас є віра в життя.

Ви знаєте, от була нещодавно історія з моїм братом. Він телефонує і каже мені: Свєта, я сів і передивлявся фотографії, тому що відчував, що ми можемо до ранку не вижити. І він каже: я включив тебе, подивився фотографії з мамою і заспокоївся.  Ну, ви розумієте, що, коли приходять хлопці, без руки, без ноги, то розумієш, ти — щаслива людина. Ми живемо, з нами все добре. І це завдяки саме нашим військовим. 

— Як почався ваш ранок 24 лютого 2022 року?

— Мене поклали на операцію. І я пам'ятаю, що лежала весь день. І в якийсь момент одна дівчинка зайшла до палати і каже, що всім треба спуститися до бомбосховища. А я лежала на третьому поверсі. Я йду з усіма банками від крапельниці і ще повернулася за сусідкою по палаті. Тож взяла її під руку, ще ковдру, бо вона худенька і змерзла б. І тільки ми спустилися, так тривога закінчилася. Звичайно, і плакати хотілося, і сміятися. А нагору нас вже підняв ліфт. Було взагалі страшно, але ми ні дня не думали, щоб кудись виїхати. По-перше, у мене собаки, а я їх в житті не кину. Для мене собачки — це, мабуть, найважливіше. Коли додому повертаюся з роботи, то спочатку їх погодою. А тоді вже собою займуся. Це святе. 

— Чи відчуваєте ви зміни у собі за два з половиною роки війни?

— Та ніяк я не змінилася. Світлана Базаренко тільки цвіте, цвіте і цвіте. Я вам скажу, що в перші тижні було важко саме в робочому плані, бо майже не було людей. Але я навіть не думала усе згорнути та опустити руки. Мені кажуть: на дворі війна, а ти посміхаєшся. Так, посміхаюся! Бо що зміниться, якщо я зайду в хату та закриюся в собі? Війна хіба від цього закінчиться? Якщо так, то весь світ би, мабуть, так позакривався на двадцять замків і не виходив би. Того я завжди на позитиві, бо наше життя суперове. 

— Як часто вдається спілкуватися з братом, який на фронті?

— Мій Сашулька пішов до арміїї з першого дня війни. Було й таке, що він якось пів року взагалі не міг приїхати додому. А буває, що не дзвонить два-три дні — і вже мандраж по шкірі. Того я прошу його хоча б СМС-ку якусь написати, що все добре. Бо за нього всі мої знайомі переживають дуже. І в нас потужний внутрішній звʼязок є. Памʼятаю, що 8 березня був гарний ранок, поговорили з Сашою. А ввечері мені телефонують і кажуть, що він сильно поранений. Я все покинула і поїхала до нього на Запоріжжя. 

Це мій рідний братик, у нас взагалі стільки випадків спільних було, що всіх вже й не згадаєш. Колись мама їздила на заробітки, а я як старша сестра сиділа з братом. І пам'ятаю: він не слухає мене, а я так упаду на землю, ляжу. А він плаче наді мною і каже, що буде слухатися — тільки б я не вмирала. 

— Що для вас означає незалежність?

— Ой, я навіть не знаю. Дуже важко зараз про це говорити. Для мене незалежність — це коли все добре: нас ніхто не чіпає і ми собі мирно живемо. Це найголовніше. Бо у світі зараз стільки болю, страху та зла, з яким нам треба боротися, що треба бути готовими до цього. Ви ж знаєте мій гімн: ніколи не треба здаватися! Крім того, незалежність — це наша перемога у війні. Інакше і бути не може. Це я вам кажу, бо я так відчуваю і знаю!

— Нещодавно до вас завітав голова ОВА Олег Кіпер. Які враження від нього?

— Олег Олександрович з дружиною вже дуже давно мої клієнти. Він дуже хороша та поважна людина і дуже простий. А сьогодні мені навіть подарували квіти та годинник від нього за мою діяльність. Я вам кажу, що коли він до мене приходить, то завжди без пафосу якогось — в звичайних футболці та штанях. Та ви й самі бачили це в останній раз, бо я все знімаю. 

— Що першим зробите після перемоги України у війні?

— План у мене грандіозний: викликаємо сюди, на "Привоз", циганів та оркестр. Сто відсотків так зроблю. І я вже казала, що вилізу на оці столи та буду танцювати. Я все це планую, бо перемога обовʼязково буде. Ще трошки треба почекати. Наші думки матеріальні — головне в це вірити!

Та й хочу подякувати нашим захисникам за те, що ми можемо жити під відносно мирним небом. Трошки треба бути на позитиві, прибрати негатив. Багато людей злих зараз, але все одно все буде добре. Права ножка вперед, ліва — назад!

За привітною Світулькою з "Привоза" приховується дещо інше: щира волонтерська душа. З перших днів війни жінка допомагає військовим та усіма силами наближає разом з бійцями на передовій нашу перемогу. Яка обовʼязково буде. А сьогодні як ніколи потрібно у це вірити й чекати!