Нас не хотіли віддавати — одеський морпіх про пекло у полоні РФ

Полон — випробування, що неможливо уявити тим, хто не пережив його сам. Тижні, місяці, інколи навіть і роки в неволі без зв’язку з рідними, у постійній невідомості, під тиском ворога. Як українські захисники витримують цей жах? 

Про це журналістам Новини.LIVE розповів старший лейтенант Дмитро Дмитрієв, який повернувся з російського полону.

Мрія дитинства

Стати військовим Дмитро вирішив ще в дитинстві, адже виріс у сім'ї військовослужбовців. Безперечно, були думки вступити до навчального закладу та здобути іншу професію, але хлопець вирішив продовжити сімейну династію. Саме це стало поштовхом для вступу до Харківського військового університету.

"Були думки піти в морський інститут одеський або на якийсь юридичний факультет. Все ж таки я виріс у військовій частині, дивився на це з дитинства, і зброю тримав, і по техніці військовий лазив, і в мене була така тяга до військової служби, до армії", — каже Дмитро.

Служба Дмитра розпочалася з п'яти років навчання у військовому виші, після чого він продовжив у військах. Спочатку чоловік став танкістом — професія, яка його захоплювала, адже коли живеш своєю справою, прагнеш досягти майстерності. Протягом трьох років військовий невпинно вдосконалював свої навички, відточуючи їх. 

Повномасштабне вторгнення 

На момент повномасштабного вторгнення 36-та окрема бригада морської піхоти, у якій служив Дмитро, перебувала на черговій ротації в Маріуполі. Він згадує, що того дня все відбувалося дуже швидко.

"Тоді, 24 лютого, посеред ночі, під ранок була тривога, всіх підняли, коротенька нарада, і сказали, що починається повномасштабне вторгнення Росії. Команда — бойовим екіпажем сісти на танки і виїхати в певний район зосередження", — розповів чоловік.

Так Маріуполь у житті Дмитра зіграв значну роль. На початку повномасштабного вторгнення мало хто припускав, що події розгорнуться саме таким чином.

Оборона Маріуполя 

Оборона Маріуполя тривала 86 днів, із них 82 — місто було повністю оточене ворогом. Для бригади, у якій служив Дмитро, оборона виявилась непростою: 48 днів вони протримались з командою, проте ворог все ж таки виявився сильнішим. Попри це, військові не втрачали надії вирватися з оточення і здійснили дві спроби прориву. Ворог не давав жодного шансу, постійно тримаючи українських захисників у напрузі.

"Під час другої спроби вийти почали обстрілювати знову колону з технікою, і якраз на виїзді з заводу "Азовмаш" ми вистрибнули з машини. Поблизу нас там 50 метрів була будівля, ми забігли до підвалу пересидіти, відкрили планшет, по планшету подивились приблизний маршрут руху, куди нам треба рухатись, як нам треба йти", — каже військовий. 

Щоб набратися сил перед новою спробою виходу, бійці вдень відпочили, а як тільки почало сутеніти, рушили вперед. У групі було 15 осіб, серед яких  дві дівчини. Шляху назад не було, лише вперед.

"Десь до 10 кілометрів ми пройшли, почалось перед нами рух в посадці, ми побачили там фари, коли вийшли з нижньої балки. Нам почали кричати російською мовою: "Стоять, не двигаться! Руки вверх, оружие сложить! Кто дернется, завалим!". Ми склали зброю, адже вони сказали, що наші всі здалися вже в полон", — розповів Дмитро.

Російський полон

На той момент вибору не було: позаду палав "Азовсталь", адже  це відбувалось в день, коли була організована здача заводу. Група нічого про це не знала, оскільки перебували в іншому місці, а зв'язку з підрозділами не було, інформації теж. Тому було прийняте рішення почати рух на вихід, що закінчилось складанням зброї та здачею всієї бригади у полон.

"Перші дні у полоні, скажу так, було страшно, я не розумів, що буде з нами далі, куди ми потрапили, що взагалі відбувається, наскільки це все серйозно", — зауважив чоловік. 

Але поруч були побратими, з якими можна розділити страхи та підтримувати один одного. Навіть у руках ворога легше зберігати рівновагу з людьми, які за весь час служби вже стали рідними. З ними навіть знаходився час для жартів.  

"І жартували навіть, казали, для нас 10 місяців — це була якась така космічна цифра. Ми всі казали, зараз до літа все добре буде, нас обміняють, повернемось додому. Але вже потім з часом почали розуміти, що все настільки серйозно і ніхто не збирається нас віддавати", — говорить Дмітрієв.

Зв'язку з рідними не було, жодного листа, жодної звістки. Ти залишився один у пеклі, та навіть у компанії побратимів хочеться відчути те саме дитяче тепло сім'ї. Відчути маму, яка з дитинства виховувала свого сина, якого в один фатальний день ворог взяв у полон. Коли інші хлопці отримували листи, Дмитро залишався без новин із дому, і це біло важко переносити.

"Хлопцям приходили листи, приходили фотографії. Вже після обміну мати казала, що вона мені відправляла листи. І не один раз, але вони до мене не доходили. Мені давали змогу написати листа. Я написав три або чотири листи, і досі вони не дійшли. Жодної інформації. Але десь саме перед моїм обміном, у 2024 році, через два дні після мого дня народження мене викликали на черговий допит і показали відеозвернення моєї мами. Емоції були неперевершені", — розповів чоловік.

Чоловік зізнається, що все-таки сльози не вдалося втримати. Коли за два роки не було жодної інформації, що там вдома, побачити та почути маму яка каже: "Синку, в нас все добре, ми сумуємо за тобою", було найкращим подарунком для минулого дня народження.

Зневіра на обмін 

Попри підтримку побратимів, зневіра поступово підкрадалась. Дмитро аналізував ситуацію і бачив, що ворог по-особливому жорстоко поводиться з тими, хто захищав Маріуполь. Почалися емоційні навантаження та накрути в голові. Думки про можливі 10 років у полоні лякали. Надії на обмін майже не було.

"Хлопці розраховували на свята, і потім, коли відкриваються камери і з усього барака забирають тільки дві людини на обмін з двохсот п'ятдесяти, хлопці трішки засмучувалися. Я не розраховував і чекав дзвіночка, прийде час, та й прийде час. Це було морально важко", — каже Дмитро.

Повернення додому

Думки, що додому не вдасться повернутися, заполонили голову. Не побачити сім'ї, друзів і життя ніколи не буде як раніше. Але одного дня двері камери відчинилися та назвали прізвище Дмитрієв. Чоловіка спустили на перший поверх та завели в так званий "отстойник", що свого типу є карцером. Тоді віддають мішок з речами та виводять. 

"Я думаю, мабуть, наступний етап, на наступне місце якесь, СІЗО, зону якусь. Грузять в автозак, але я розумію, що там один військовослужбовець, другий, третій... Під час розмови ми розуміємо, що різні посади в різних місцях потрапили до полону. Це може бути якимось етапом, і нас було там, ну, десь чоловік сім в одну машину. Ми приїхали, вже чую запах керосина, і я розумію, що ми приїхали на аеродром. Ну, сім чоловік не будуть транспортувати кудись там літаком. Але нас загрузили в літак, там вже були люди, потім наступна зупинка була через чотири години. Ще людей загрузили, і потім, коли ми прилетіли, мабуть, в Білорусі вже, нас вигрузили з літака в автобуси і сказали, ви їдете на обмін", — розказав військовий.

Після повернення на територію України Дмитро відразу кинувся шукати волонтерів, щоб попросити телефон і подзвонити мамі. Номер він пам’ятав ще зі школи й був упевнений, що вона його не змінила.

"Телефоную до мами і розказував їй вірша телефоном. Я коли був в полоні, писав вірші, і коли я одразу подзвонив по телефону, то спробував розказати вірш, який написав. Натупив, звичайно, але це таке, були емоції просто", — каже чоловік.

Наступного дня мама, батько й уся сім'я поїхали зустрічати свого героя. 

Плани на майбутнє 

Зараз Дмитро, проходить реабілітацію, адже полон залишає свої відбитки на здоров'ї. Проте чоловік не втрачає бойового духу, а навпаки — будує плани на майбутнє. Оскільки потрібно рухатися вперед, досягати своїх цілей і здійснювати мрії, однією з яких є подорож за кордон. 

"Хочу подорожувати, поїхати за кордон, подивитись інші держави, якісь визначні місця — це моя мрія. Я завжди хотів потрапити за кордон, але не знав, що це буде саме так", — підсумував Дмитро.

Це одна історія з тисячі, яка показує: головне — не втрачати надію, адже вдома чекають. Чекають кожного, хто боронить українську землю. Попри всі випробування, які довелося пережити, Дмитро не втратив віри в життя. Він пройшов крізь жахи полону, але зумів зберегти силу духу та прагнення до майбутнього. 

Раніше ми писали, що на Миколаївщину з полону повернулися 12 бійців. А також, що у Чорному морі немає кораблів ворога. Яка небезпека для Одещини?